КОНФЛІКТИ, НАСИЛЬСТВО, ТЕРОРИЗМ В ГЛОБАЛІЗОВАНОМУ СВІТІ: ЗАСТЕРЕЖЕННЯ
ТА ПРОГНОЗИ ЗАРУБІЖНИХ ПОЛІТОЛОГІВ
П'єр Асснер -- керівник відділу Центру дослідження міжнародних
відносин, професор Інституту політичних наук (Франція)
У політиці робити прогнози і висловлювати передбачення, безперечно,
значно важче, ніж в економіці. Однак розв'язати проблему точності
політичного та економічного прогнозування можна (дедалі, на нашу
думку, успішне) з урахуванням третього аспекту буття спільноти --
сутності й характеру соціокультурних тенденцій розвитку, особливо якщо
все це розглядати у взаємодії з технічним проґресом. Проте ці
тенденції й самі суперечливі. Навіть якщо почати з екстраполяції
сучасного стану на майбутнє, то необхідно виходити з діалектичного чи
то парадоксального твердження, що внаслідок взаємодії певної тенденції
та протидіючої їй іншої тенденції, а надто тоді, коли доводиться мати
справу з кількома відносно незалежними тенденціями, у кожному
конкретному випадку результати прогнозування можуть бути цілковито
відмінними.
Для визначення сценаріїв можливого політичного розвитку у світі на
період до 2020 року вирішальним моментом вочевидь є правильне
розуміння й адекватне розв'язання трьох таких парадоксів. Перший -- це
одночасна глобалізація і фраґментація світової системи, другий --
поширення ліберальної демократії внаслідок перемоги капіталізму і
водночас виникнення кризи демократії як такої. І, нарешті, третій
парадокс -- це певне скорочення числа війн між державами, передусім з
територіальних причин, і разом з тим зростання насильства в
національному та міжнародному аспектах.
Феноменом сучасності, що має найсуттєвіші політичні наслідки, слід,
безперечно, вважати "комунікаційну революцію" -- революцію у засобах
зв'язку, завдяки якій разюче скорочуються час і кошти на подолання
відстані. Через миттєвість передачі інформації та внаслідок зростання
можливостей й привабливості поїздок і туризму політичним суспільствам
дедалі важче зберігати свою певну окремішність та ізольованість, тому
тоталітарний контроль у суспільстві стане врешті-решт неможливим.
Водночас самі наслідки цієї провідної тенденції світового розвитку є
досить суперечливими. З одного боку, в перспективі тоталітаризм у
суспільстві нібито унеможливлюється.
Прикладом цього може, зокрема, слугувати невдалий путч у серпні
1991 р. в Москві. Жодна з комуністичних країн, ані найменша -- така,
як Албанія або Куба, ані найбільша -- така, як Китай, не змогла
ефективно нейтралізувати руйнівний вплив ідей модернізації та засобів
комунікації на існуючий режим. Діалектику такого впливу на перебіг
боротьби між модернізацією та фундаменталізмом можна простежити на
прикладі розвитку Ірану. Проникнення до традиційного суспільства
сучасного способу життя й сучасних запитів спершу сприяло приходу до
влади аятоли Хомейні, а наразі це поволі почало підточувати сам
хомейністський режим, хоча, в той же час, і призвело до жорсткішого
зовнішньополітичного курсу Ірану.
З іншого боку, стабільність, ідентичність і самобутність західних
демократичних суспільств також не є ґарантією того, що подібні загрози
не виникнуть. Конкуренція з боку дешевших товарів зі Сходу та Півдня,
збільшення припливу еміґрантів унаслідок криз і воєн у цих реґіонах,
утворення і хаотичне розростання гігантських міст-мегаполісів -- все
це викликає невротичні реакції у формі насильства, спричинені
ностальгією, відчуженням і самоізоляцією. Зрозуміло, те ж саме можна
сказати й про спалахи насильства, викликані вторгненням до країн Сходу
й Півдня західних товарів, західної культури та повсякденних звичок.
Ось чому повсюдно поширене відчуття, що дістало вдалу назву
"суспільний невроз", тобто відчуття в суспільства або країни певної
незахищеності та загрози її самобутності через контакти з зовнішнім
світом. Внаслідок цього виникає парадоксальна ситуація: що
багатонаціональні імперії чи федерації повсюди розвалюються або ж
перебувають під загрозою розвалу, більш поєднаним стає світ, то важчим
робиться співіснування різних суспільних груп у межах однієї країни.
Ми бачимо, що, починаючи з Радянського Союзу, Юґославії та
Чехословаччини і закінчуючи Канадою та Бельгією. У той час, коли
поняття відстані й території значною мірою втрачає свій сенс,
міжнаціональні та міжетнічні конфлікти дедалі більше вирішуються
шляхом територіального розподілу або відокремлення, а не мирним
співіснуванням чи утворенням союзів.
Наприклад, саме це ми спостерігаємо в Ізраїлі після утворення там
палестинської держави поряд із єврейською державою (через півстоліття
після того, як було відкинуто плани розділу Палестини); на Кіпрі, де є
ознаки того, що розподіл, який виник внаслідок турецького вторгнення,
може бути увічнений; у Юґославії . Зрозуміло, що факт нібито
неминучості розподілу країни у близькому майбутньому не повинен жодним
чином заважати нам бачити тієї величезної ціни, яку людям доводиться
платити,-- а це етнічні чистки, насильницьке переселення людей,
виникнення нових вогнищ суспільного й культурного напруження між щойно
прибулими біженцями та місцевим населенням. Надалі розвиток подій може
призвести або ж до подальшого розподілу (як, наприклад, виникнення
Банґладеш після утворення Пакистану), або ж до реінтеґрації. Зокрема,
у колишньому Радянському Союзі на прикладі Бєларусі й Чечні наявні два
таких можливих шляхи -- фактичне, а потім і юридично оформлене,
вимушене повернення нових незалежних держав у лоно Росії з економічних
причин або ж подальший розпад Російської Федерації. Ці обидві
тенденції, здається, діють одночасно, хоча перша, на нашу думку, є
загальнішою.
Існує ще один аспект проблеми діалектичної парадоксальності
проґресу в галузі комунікацій у світі, яскравою ілюстрацією якого є
боротьба між двома всесвітніми явищами -- туризмом і тероризмом.
Туризм дедалі більше стикається з проблемами і загрозами з боку
тероризму, внаслідок чого збільшується ізоляція і виникає загроза
економічній та політичній стабільності в державі .
Другий парадокс стосується піррової, як насправді здається,
перемоги демократії. За винятком своєрідного китайського ґібриду
комунізму і капіталізму, азіатського синтезу сучасного капіталізму і
традиційних цінностей, що сповідує Синґапур (але проти чого рішуче
виступають такі країни, як Тайвань і Філіппіни, що вихваляють
ліберальну демократію як універсальну цінність), та ісламського
фундаменталізму, нині вже не залишилося жодної іншої ідеологічної
системи на кшталт тоталітарних рухів минулого, що могла б чинити опір
демократії. На словах усі виступають за свободу, рівність і
леґітимність урядування. Навіть згадані вище країни, що є винятком,
фактично не виступають проти приватної власності й ринкової економіки.
Проте якщо подивитися з протилежного боку, то чи не є ця перемога
швидше перемогою капіталізму, ніж демократії?
Серед новонавернених у демократію країн Сходу та Півдня варіант
поєднання капіталізму з авторитаризмом правого чи лівого спрямування
аж ніяк не є лише гіпотетичним. Це, зрозуміло, можна вважати певною
перехідною фазою, як, наприклад, у Чілі, або ж тимчасовою зупинкою на
шляху до демократії, спричиненою виникненням нових моментів
нестабільності та нерівності людей (як, наприклад, повернення до влади
колишніх комуністичних партій та еліт у Східній Європі, що можна
вважати певним етапом закономірного розвитку за моделлю спіралі).
Однак це може також набути форми насильницького націоналізму, як у
Сербії, або фундаменталізму, як в Ірані, що можуть, якщо вони навіть
приречені на невдачу, мати надзвичайно руйнівний ефект для сусідніх
країн. Політичний ісламізм цілком правильно оцінюється як глухий кут з
точки зору його здатності сформувати реальну альтернативу сучасному у
повному розумінні цього слова суспільству (пор.: Olivier Roy, L'echec
de l'Islam politique), але не в плані можливості руйнування
економічного розвитку та політичної стабільності таких країн, що йдуть
шляхом модернізації, як Алжир чи навіть Єгипет.
Можливо, не таким помітним, проте значно тривожнішим симптомом є
те, що навіть у відносно стабільних, мирних, вільних і процвітаючих
суспільствах Заходу демократія, здається, переживає майже всеохоплюючу
кризу. Корупція, а ще більше суспільне усвідомлення її наявності та
різкий протест проти неї разюче зросли, причому так, що все це може
похитнути основи найусталеніших партійних систем, як, наприклад, в
Італії та Японії, хоча й не спроможне запропонувати переконливішу
альтернативу існуючій системі. Професійні політики та партійні системи
здаються все більш застарілим і непотрібним атрибутом сучасного
суспільства. Нині вони немовби оточені й затиснуті з усіх боків --
технічними проблемами (які, мабуть, доречніше вирішувати фахівцям),
пекучими міжнародними проблемами (які, здається, краще було б
вирішувати наднаціональним органам) і місцевими проблемами, для
вирішення яких потрібна передусім децентралізація влади, а то й
територіальне відокремлення. Наслідком усього цього може бути або
просування до справжньої демократії, або рух назад до популістського
авторитаризму. Замінити цю занепадаючу владу та леґітимність
професійного "політичного класу" може влада або грошей, або суддів,
підсилена четвертою владою -- засобами масової інформації. Як свідчить
досвід Італії, всі ці сили можуть мінятися місцями та роллю,
об'єднуватися або ж протистояти одна одній. На політичному рівні це
може призвести до простої заміни однієї еліти іншою, до піднесення
демагогів від мас-медіа, до збільшення безпосередньої ролі громадян
через проведення референдумів чи застосування "електронної демократії"
або ж, нарешті, до загальної апатії та до правління технократів. Проте
як і всіх громадян, технократів об'єднує те, що їм важко контролювати
транснаціональні структури та потоки -- від фінансових спекуляцій і
тероризму до наркотиків, торгівлі зброєю, міжнародних груп тиску та
міжнародних громадських рухів, створених для цілеспрямованого
формування світової думки з приводу окремих проблем, що породжує
різного роду гіпотези про глобальні змови та штовхає до ізоляціонізму.
Третя тенденція тісно пов'язана з двома першими, а також з
наслідками впливу суспільно-економічних трансформацій на політичні
установки й цінності та насильницьким наверненням до традиційних
цінностей. Вражає сам факт зникнення навіть як практичної можливості
війни між розвиненими країнами .
Проте такий фантастичний проґрес має свої парадокси, небезпеки,
приховані вади та проблеми.
Навколо "щасливого буржуазного острова" вирують шалені конфлікти,
переважно у вигляді громадянських воєн, що час від часу переростають у
традиційні міждержавні війни.
Отож шокувало та здавалося зловісним після закінчення холодної
війни повернення реальної, "гарячої" війни до Європи -- на території
Юґославії. Однак тут, на фоні від Сараєво 1914 р. або Другої світової
війни та можливих сценаріїв Третьої світової війни, що опрацьовувалися
у часи холодної війни, такими ж шокуючими є два феномени: ескалація
жорстокості протягом 4 останніх років, наслідком чого є сотні тисяч
загиблих та мільйони біженців, хоч це не призвело до глобальної війни
або війни у масштабах континенту, та, з іншого боку, нездатність
зовнішніх сил залишатися абсолютно нейтральними і викликані цим
суперечливі напівзаходи. Багато хто з державних діячів Заходу
виправдовував свою слабку та неефективну діяльність під час
юґославської війни впливом громадської думки. "Чинник CNN", тобто
численні прямі репортажі з місця подій, унеможливив повне виконання
"задумів і планів" дипломатів та урядів (іншими, чеснішими, словами,
намірів не робити нічого); проте побоювання, що в разі жертв
громадська думка може обернутися проти них, не дозволяли ризикувати, і
тому їм доводилося робити лише символічні жести (аби "щось зробити"),
а не реальну справу.
Така модель поведінки, цілком імовірно, може знайти широке
застосування у майбутньому. Майбутня еволюція стосунків між розвиненим
центром (а це переважно західні країни) та неспокійною периферією
(Схід і Південь) прогнозується по-різному.
У нших сценаріях наголос робиться на тривалості розриву між
"Заходом та рештою світу". Для Семюела Гантінгтона, наприклад, XXI
століття буде століттям зіткнення цивілізацій, подібно до того, як XX
століття було позначене зіткненням ідеологій, а XIX століття --
зіткненням націй. А ось П. Сібері та А. Вілданскі (P. Seabury and A.
Wildansky. The Real World Order) вважають, що неспокійна периферія
(зона 2) не становитиме реальної загрози для центру (зони 1), якщо він
буде утримуватися від втручання у справи першої. Для них головним є
чітке розмежування цих двох світів.
Безперечно, всі означені сценарії у чомусь правильні, й саме це
якраз і робить ситуацію досить неясною та тривожною. Біженці, сучасні
засоби зв'язку і транспорту й торгівля роблять неминучими зв'язки між
цими двома світами, але їх зовсім недостатньо для того, щоб ці світи
порозумілися між собою та глибоко взаємно ідентифікувалися у
моральному та психологічному планах.
Благополучний "буржуазний" світ центру та повний конфліктів і
революцій "варварський" світ периферії не можуть ані радикально
вплинути один на одного, ані бути повністю чи надійно відокремленими
один від одного. "Збуржуазнювання варварів" та "варваризація буржуа"
залишаються віддаленою, хоч і ймовірною перспективою. Здається, що
нині буржуазні, демократичні та індивідуалістичні суспільства
допускають війну лише у технічно вишуканій формі, за умов значної
військово-технічної переваги та мінімального ризику втрати життя для
їхніх громадян. Принаймні це характерне для теперішньої американської
військової доктрини, де робиться наголос на інформаційних технологіях
та "нульових жертвах". У протилежному світі військові конфлікти, як
правило, досить безладні, характеризуються непередбачуваними
наслідками, не мають чітко визначених сторін та певних союзників і
нагадують війни ґанґстерів та дії терористів, де головною мішенню
виступає мирне населення, як це часто буває у традиційних війнах.
Проте і мафія, і тероризм -- це явища, що добре відомі й у нібито
благополучному "центрі". Більше того, навіть якщо абстрагуватися від
зовнішніх впливів, саме через ті фрустрації, що згадувалися у зв'язку
з першими двома з обговорюваних тенденцій, відбуваються спалахи
жахливого безладного насильства у цілих районах великих міст і
реґіонах країн, що фактично є відтворенням у межах країни глобальної
конфронтації між "світом без кордонів та містом, що з усіх боків
огороджене муром". Цілком можливо, що зменшення міждержавних війн
певним чином компенсується зростанням хаотичного безладного
анархічного насильства на кшталт того, що ми спостерігали у випадку
дій секти Аум Синрікьо у Японії або підриву великих будівель в США.
На власне міжнародному рівні істотні головні та конкуруючі з ними
тенденції, що ми їх окреслили вище, можна (і слід) аналізувати у плані
трьох загальніших процесів: взаємодії стратегій (особливо
зовнішньополітичних і військових), взаємозалежності інтересів
(особливо економічних) і взаємопроникнення суспільств (особливо з
точки зору демографії та культури). Зрозуміло, що всі ці три типи
стосунків пов'язані між собою і впливають один на одного, але в цілому
спостерігається загальна тенденція збільшення важливості другого і
третього типів порівняно з першим. Проте й останній тип відносин часом
також впливає на дипломатичні маневри та контрманеври і може стати
причиною відкритого міжнародного військового конфлікту.
У реґіонах, які ще переживають наслідки розвалу імперій (західних
колоніальних імперій в Африці та деяких частинах Азії і Центральної
Америки, Оттоманської, Австро-Угорської та Російської імперій у Європі
й Середній Азії), домінуючим є пошук нового національного обличчя і
політичного устрою в умовах подвійного й досить суперечливого впливу,
з одного боку, ідей модернізації та відкритості Заходу, а з другого --
потреб державного будівництва шляхом відокремлення, ірредентизму,
національного й територіального самовизначення. Величезні міґраційні
рухи, спричинені економічною нерівністю, а то й безпосередньо голодом,
громадянськими війнами та етнічними чистками, призводять до
політичного безладдя й можливого різного роду перерозподілу. Внаслідок
економічної взаємопов'язаності деякі країни і реґіони тяжіють до
розвиненого центру, а деякі -- відкидаються на сповнену анархії
периферію.
Цього не можна сказати ні про Туреччину, ні про Росію. Обидві вони
пов'язані з реґіонами (Балкани, Кавказ,Середня Азія), про які (на
відміну від Західної, а зараз усе певніше й Центральної Європи, тобто
країн Вишеградської четвірки і Словенії) не можна стверджувати, що
вони ввійшли у "зону миру", і які є цілковито непередбачуваними.
Стосунки цих країн і Європи неоднозначні з обох сторін. Європа, що
побоюється бути придушеною їхньою демографічною (в одному випадку) і
військовою (у другому випадку) вагою, притягує обидві ці країни до
себе, і водночас обидві виявляють антиєвропейські рефлекси. Розвиткові
Туреччини загрожують війна з курдами і зростання ісламізму, а поступу
Росії -- внутрішня анархія, але ще більше -- суперечлива динаміка,
якщо вжити вислів Джона Марески, "постнезалежницької деколоніалізації"
і неоімперіалізм у стосунках з колишніми радянськими республіками.
І все ж цілком обґрунтовано можна очікувати, що найімовірнішим
наслідком внутрішньополітичного і зовнішньополітичного розвитку
Туреччини та Росії не будуть ані мирне просування до демократії
західного зразка, ані трагічне повернення до тоталітаризму чи
повномасштабна міждержавна війна. Ймовірно, тим реґіоном, де діапазон
різних можливостей розвитку подій (у тому числі найгірші варіанти)
найбільший, виявиться насамперед Азія. Вже давно висловлюються
передбачення, що владним центром світу стане Азіатсько-Тихоокеанський
реґіон. Швидкий розвиток Японії та менших "азіатських тигрів"
капіталістичним шляхом (і в більшості випадків -- шляхом демократії)
підтверджує такі передбачення. Та якими ж можуть бути політичні
наслідки зміни центру світової влади для Азії та решти планети?
Все більше ознак спрямованості на військове, а також економічне
домінування в реґіональному, якщо не в глобальному масштабі виявляє
Китай. При цьому, з іншого боку, немає жодної ґарантії того, що й
надалі збережеться своєрідне поєднання капіталізму і компартійної
диктатури або відбудеться безболісний перехід до демократії. Виникають
певні елементи нового суперництва Китаю та Японії або ж нового
співвідношення сил між ними, тоді як роль Сполучених Штатів Америки і
Росії залишається при цьому неясною.
Якщо деякі реґіони, наприклад Західна Європа, переростають рамки
національних держав, а інші, наприклад Африка чи Балкани, ще, можливо,
тільки виходять з донаціональної стадії, то Азія, здається, є тим
реґіоном, де класичні національні домагання та різного роду боротьба
за гегемонію на підйомі. Іронія полягає у тому, що саме
постмаоістська, капіталістична та релігійна Азія може найкращим чином
справдити передбачення Мао про світову "зону бур".
Світ, безперечно, переживає певного роду "девестернізацію", і не
тільки стосовно населення та багатства, а й, незважаючи на теперішнє
американське домінування, також із точки зору політичної та військової
могутності. Крім того, очевидно, що найбільше від цього виграє Азія.
В Азії все ще існують можливості ведення класичної дипломатії чи
виникнення війни, але там навіть внутрішньонаціональні та
транснаціональні чинники можуть стати на заваді формуванню одного чи
кількох традиційних балансів сил.
Це твердження ще справедливіше на глобальному рівні. Цілком можна
уявити собі виникнення конфронтації між Китаєм та Заходом, де замість
балансира будуть Японія та Росія. Можливі й інші варіанти, коли,
наприклад, Європа або Сполучені Штати Америки будуть просто сторонніми
спостерігачами.
Найбільше всіх повинні турбувати доля демократії в кожній окремій
країні та вирішення проблеми контролю за глобальними
транснаціональними силами на міжнародному рівні, оскільки реальний
світовий уряд або ефективна міжнародна організація відсутні.
Збереження та розширення островів стабільності й толерантності в межах
країн та між країнами у світі, що роздирається спалахами насильства та
безладдя,-- ось, можливо, те найбільше і найкраще, на що можна
сподіватися і чого можна досягти.
(фрагмент статті "Парадокси розвитку світового співтовариства",
"Політична думка", No. 3-4 1996)
|
