ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ЯК ОЗНАКА ВИЧЕРПАНОСТІ СУЧАСНОЇ МОДЕЛІ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Для чіткого усвідомлення ролі “напівдемократій” у загальносвітових суспільно-політичних процесах та їхнього впливу на країни сталої демократії необхідно зупинитися на оцінці деяких провідних глобальних тенеденцій. В якості основного методологічного підходу при цьому використовується ідея “світ-системності” (world-system), що знайшли найбільш повне обгрунтування у роботах відомого американського вченого І.Валерстайна (I.Wallerstein). Вибір саме цього підходу пояснюється тим, що ключове в його рамках поняття напівпериферії досить адекватно співвідноситься з поняттям напівдемократії, і таким чином, вписує останнє у загальний контекст теорії міжнародних відносин.

Провідною тенденцією загальносвітового суспільного розвитку переважна більшість суспільствознавців вважає стрімке поширення та пришвидчення процесів глобалізації. Вважається, що ці процеси охоплюють всі скільки-небудь важливі сфери суспільного життя, формується єдиний політичний, економічний і культурно-інформаційний світовий простір. Таким чином начебто створюються базові передумови для утвердження ефективних загальносвітових механізмів суспільного регулювання, що передбачають суттєву трансформацію суверенітету незалежних держав, як у теоретичному, так і у суто практичному плані.

Навряд чи виправдано недооцінювати реальні прояви глобалізаційних тенденцій. Проте ще більш невиправденим видається абсолютизація цих тенденцій аж до проголошення утвердження єдиного світопорядку у найближчій перспективі.

Окремо слід зупинитися на такому напрямі глобалізаці як формування єдиного загальносвітового інформаційного простору. Широке поширення знайшла думка, що розвиток сучасних інформаційно-комп’ютерних технологій надав потужний імпульс до прискорення процесу запозичення культурних та інституціональних надбань, і на цій основі певної універсалізації форм суспільного життя. По суті йдеться про повсюдне запровадження базових суспільних цінностей, інституційних механізмів та культурних зразків, що властиві країнам Заходу, насамперед США. Таким чином здійснюється певна абсолютизація техніко-інфраструктурних можливостей сучасних інформаційних і телекомунікаційних систем, в першу чергу всесвітньої інформаційної мережі Інтернет.

Не можна заперечувати значний вплив революційних досягнень у інформаційно-комунікаційних технологіях на суспільно-політичні процеси. Нині провідні країни світу і транс-національні корпорації широко використовують нові можливості у зазначеній сфері задля реалізації власних політичних, економічних, соціально-культурних інтересів. Поряд з цим через потужні інформаційні канали, що створені на основі новітніх технологій, на різноманітні країни та культурні спільноти обрушується потужний некерований потік інформаціі (інформаційна хвиля), що несе відповідні символи, культурні зразки тощо. Внаслідок такої експансії відбувається руйнація традиційних соціокультурних форм та інститутів.

Особливо гострого характеру подібні процеси набули в постсоціалістичних країнах. На відмінність від інших регіонів світу у цих країнах інформаційна хвиля прийшлася на період зламу суспільного ладу і притаманних йому соціокультурних форм і цінностей. Причому цей злам супроводжувався загальною дезорієнтацією суспільної свідомості, та певною деградацією “культурного ядра”.

Необхідно відзначити ключову роль колишніх державних, партійних і заново створених приватних ЗМІ постсоціалістичних країн, які стали основним пдровідником зазначеної інформаційної хвилі. Насамперед, завдяки ним соціокультурна експаніся набула майже тотального характеру. Типологічно це явище було майже тотожним до масових політико-пропагандистських кампаній соціалістичного періоду. Як зазначає російський політтехнолог Г.Павловський: “Агітаційно-пропагандистський механізм практично повністю перейшов у нову реальність... Номінальною ідеологією було проголошено лібералізм, але продукування необхідних конструкцій здійснювалось радянським механізмом пропаганди і агітації, який виявися здатним легко налаштуватися на інший режим”.

Захоплення позицій у соціокультурному просторі постсоціалістичних країн, насамперед на теренах колишнього СРСР, суттєво спрощувалося завдяки глибокому культурному шоку основних верств суспільства через руйнівні наслідки перших років соціально-економічних реформ. Фактично, у постсоціалістичних суспільствах виявилися відсутніми, або недостатньо ієздатними соціальні групи, як б були спроможні забезпечити скільки-то ефективну протидію та адаптацію суспільства до нової інформаційно-комунікативної ситуації.

Повертаючись до питання оцінки впливу на постсоціалістичні країни розвитку глобальних тенеденцій у інформаційній сфері, його можливі наслідки досить влучно характеризується наступним положенням: “можна припустити корекцію інституціональної структури, планомірно збільшуючи обсяги інформації, що пропускається, та створюючи додаткові канали інформаційного обміну про нові форми взаємодії і порядок їх регулювання”, Таким чином глобалізаційні тенденції в інформаційній сфері вносять свій досить вагомий внесок у становлення та розвиток такого суспільно-політичного феномену як напівдемократії.

Однією з характерних рис напівдемократій стає гіпертрофізація ролі медіа-еліти у перебігу суспільнополітичних процесів. Медіа-еліта на певний час виходить на центральні, не властиві їй в усталених демократіях позиції як у публічних, так і у “тіньових” ланках процесу ухвалення політико-економічних рішень. Саме у цьому знаходить пояснення відоме прагнення фінансово-політичних угруповань зосередити медіа та інші інформаційні і пропагандистські ресурси, а також і надзвичайна увага політиків до проведення всіляких свят, театралізованих масових шоу, концертів, естрадних конкурсів тощо.

Яскравою ілюстрацією цієї гіпертрофованої ролі медіа-еліти у суспільному житті напівдемократій, що виникли на теренах колишнього СРСР, можна вважати феномен російських медіа-магнатів, насамперед В.Гусинського і Б.Березовського. Саме можливості безконтрольного використання потужних медіа-структур, насамперед федеральних телекомпаній ОРТ і НТВ перетворили зазначених медіа-магнатів у ключові фігури політичного процесу в Росії протягом 1995-2000 рр. Зосереджені у їхніх руках медіа-ресурси перетворилися на надзвичайно ефективний на певному етапі засіб реалізації особистих політичних і фінансово-економічних інтересів.

Реалії, що пов’язані з розвитком тенденцій інформаційної сфери у постсоціалістичних країнах, примушують більш критично поставитися до відомих теорій інформаційного суспільства. Як відомо, основним постулатом цих і близьких до них теорій, зокрема “третьої хвилі” А.Тофлера (A.Tofler) є теза про кардинальне зростання ролі інформації у суспільному житті та перетворення її на основний стратегічних продукт, володіння і розпорядження яким забезпечує ключові позиції у сучасному світі. Не варто применшувати дійсно суттєвого значення інформаційного продукту і технологій у розв’язанні проблем суспільного розвитку і забезпечення належного місця країни у системі міжнародних відносин. Разом з тим необхідно зазначити, що інформаційний чинник, на абсолютизації якого побудовані ці теорії, не лише не забезпечує розв’язання принципових проблем сучасного суспільства, але й в деяких, не поодиноких випадках, зокрема у напівдемократіях та країнах, що розвиваються, призводить до суттєвих деформацій суспільного розвитку.

Разом з тим глобалізаційні тенденції загалом не забезпечують реалізацію сподівань щодо швидкого приєднання постсоціалістичних країн до світу сталих західних демократій із їхнім економічним рівнем і якістю життя. Навпаки, не в останню чергу завдяки зазначеним тенденціям, постсоціалістичні країни все відчутніше зміщуються, а певною мірою витискуються, на світову напівпериферію, а в окремих випадках - у периферійні зони, на світовий маргінес.

Виходячи із історичних традицій та особливостей самоідентифікації населення країн зазначеного регіону, тенденції до закріплення цих суспільств у таборі аутсайдерів сучасного світу може призвести до перетворення їх на потужне джерело протесних настроїв. Уявляється за цих умов ймовірно виникнення феномену, що буде характеризуватися у термінах теорії цивілізацій А.Тойнбі (A.Toynbee) як зовнішній пролетаріат. Згідно зазначеної теорії зовнішний пролетаріат з’являється як невід’ємний наслідок відповідного етапу розвитку певної цивілізації, а згодом перетворюється на її гробара.

(Фрагмент статті Віталія Паламарчука та Олександра Литвиненка. Віче, 2003, № 2 )