Методологічні засади дослідження процесу інституціоналізації громадянського суспільства в Україні

Сьогодні українська політична наука здійснює спробу наукового переосмислення в історичному і політологічному контекстах ідеї громадянського суспільства.

Така пильна увага вчених до проблеми конституювання громадянського суспільства диктується не лише данню мінливій політичній моді, але і об'єктивно ключовим значенням в контексті демократизації суспільства і держави в Україні. Демократичні перетворення які відбуваються в соціально-політичному житті держави потребують теоретико – концептуальних інструментів які ініціюють необхідні зміни до розвиненої демократії. У статті пропонуються методологічні засади дослідження процесу інституціоналізації громадянського суспільства в Україні, які на рівні політологічного аналізу допоможуть встановити особливості та тенденції цього процесу.

Зміни у сучасному суспільстві вимагають їх відображення в політичній теорії. Насамперед необхідним є науковий аналіз процесу інституціоналізації громадянського суспільства, який є найоб'єктивнішим показником демократизації в сучасній Україні. Громадянське суспільство є концептуальним кодом епохи 70-90-х років ХХ століття, за допомогою якого розкривається зміст сучасних трансформацій у суспільстві і державі. Спостереження політичних подій сьогодення свідчить про те, що активізація громадянського суспільства, стала потребою української державності оскільки політичний процес в Україні зіткнувся із ситуацією правового беззаконня і кризи політичної влади. „Помаранчева революція” продемонструвала глибоку кризу легітимності політичної влади в Україні та нездатність політичних еліт до компромісів і домовленостей в ході політичної боротьби. У нас і досі не вироблено системи державницьких консолідуючих цінностей, які б поділялися усіма впливовими політичними гравцями. Результатом цього є криза суспільної довіри, яка виявляється у тому, що громадяни не довіряють результатам виборів, а масові фальсифікації сприймають як звичайне явище. Недовіра роз’єднує і жителів різних регіонів, які підозрюють одне одного в неповазі, ігноруванні своїх інтересів, несправедливості тощо [1, с. 29].

В такій ситуації саме громадянське суспільство, на яке продовж чотирнадцяти років науковці звертали багато уваги, та наголошували на тому, що саме таке суспільство громадян є одним з основних акторів політичного процесу і повинно виступити фактором стабілізації соціально-політичної обстановки, навіть, можна сказати, взяти на себе повноваження третейського судді. Але ж цього, на жаль, не відбувається.

Протягом останніх десятиліть розробка концепцій громадянського суспільства здійснювалося представниками різних шкіл та напрямів, як західними, так і вітчизняними дослідниками. Серед них можна виокремити зарубіжних вчених – Дж.Александера, А.Лейпхарта, К.Фіцпатрик, Р.Дарендорфа, Є.Джессі, Є.Елліса, М.Кляйнеберга, П.Козловські, Ю.Хабермаса, Д.Кола, Є.Вятра, Е.Шацького, А.Оркень, Д.Чепелі, К.Гаджієва, Ю.Сунгурова та українських – Г.Щедрову, В.Баркова, Є.Бистрицького, О.Рєзника, М.Ходаківського та ін. Безпосередньо проблемі становлення громадянського суспільства в Україні роботи присвятили Ф.Рудич, В.Барков, Б.Кузьменко, О.Лавринович, В.Полохало, В.Полуда, Ю.Римаренко, М.Рябчук, О.Скрипнюк, М.Томенко та ін.

Ці науковці запропонували багато підходів та точок зору щодо вивчення громадянського суспільства, однак, всі вони єдині у тому, що для української держави, громадянське суспільство – це ключ, що відчиняє двері в світ свободи і прав людини, важіль становлення демократії і ринкової економіки, шлях до правової держави. Тому з’ясування його суті і умов функціонування, розроблення методів дослідження цієї проблеми представляється сьогодні необхідним для політичної науки України.

Дослідження громадянського суспільства свідчать про актуальність даної проблематики, як для стабільних демократій, так і для перехідних суспільств. Для останніх, до яких належить і Україна, проблематика громадянського суспільства є особливо актуальною, тому що лібералізація режиму не завжди веде до конституювання громадянського суспільства і консолідації демократії. Для цього необхідні спільні, чітко скоординовані дії науковців та політиків.

Існування великої кількість досліджень з даної проблематики визначається не лише її актуальністю. Сфера “громадянського” пронизує всі найважливіші галузі життєдіяльності суспільства  - політико-правову, економічну, соціальну, екологічну та ін., його інститути, ідеологію, культуру, етнічні відносини. Тому представник практично будь-якої з суспільних і гуманітарних дисциплін знаходить свою точку зіткнення із проблематикою громадянського суспільства і виробляє своє до неї ставлення, використовуючи підходи (інституційний, поведінковий, структурно-функціональний, нормативний, культурологічний і ін.) і методи дослідження, властиві своїй дисципліні. Мультідісциплінарність досліджень дозволяє висвітити безліч граней громадянського суспільства. Але її зворотною стороною є фрагментарність отримуваного знання, яка стає важкою перешкодою у створенні цілісної картини становлення громадянського суспільства в Україні, виявлення і оцінки напряму його трансформації [2].

Прийнято вважати, що недоліками наукових досліджень перехідного періоду є методологічне забезпечення. Ситуація так званого методологічного плюралізму породжує хаос уявлень щодо подій, які розгортаються у соціально-політичному середовищі. Таке положення, певною мірою властиве й дослідженням громадянського суспільства в Україні. Микола Михальченко у статті „Методологічні проблеми дослідження взаємодії соціально-правової держави і громадянського суспільства”, зазначає, що посилення уваги науковців до проблем взаємодії держави і громадянського суспільства поставило на порядок денний питання визначення методологічних підходів досліджень цієї проблеми та наполягає на більш чіткому окресленні категоріально-понятійного апарату, за допомогою якого досліджується соціально-правова держава, громадянське суспільство та їх взаємодія. [3, с. 23]

Для вивчення процесу становлення громадянського суспільства політичною наукою використовується повний арсенал методів дослідження.

Системний метод дає можливість декомпозиції громадянського суспільства на ряд підсистем (систем нижчого рівня), які потім слід досліджувати автономно з урахуванням подальшого узгодження цілей кожної підсистеми із загальною метою системи, а також створення ієрархії системи. Структурно-функціональний метод використовується для вивчення функціональних залежностей елементів громадянського суспільства. Компаративістський метод – для порівняння різних моделей громадянського суспільства, виявлення їхніх спільних рис та специфічних особливостей, а також для пошуку оптимальних шляхів розвитку громадянського суспільства в Україні. Історичний метод дозволяє простежити в хронологічній послідовності еволюцію науково-теоретичного розуміння громадянського суспільства, а також проаналізувати розвиток громадянських структур на різних етапах процесу модернізації в Україні. Інституціональний метод застосовується для дослідження інститутів, за допомогою яких здійснюється діяльність громадянського суспільства.

Використання даних методів не дає результатів, які б в повній мірі забезпечували потреби науки та практики. І свідчення тому сучасні суспільно-політичні процеси.

Складність пошуку відповідного методу безсумнівно обумовлена складністю об’єкту дослідження. Такий слабко структурований складний об’єкт, як громадянське суспільство, сучасною наукою повинен вивчатися як система, тобто у взаємодії її елементів.

На думку автора, для більш глибинного аналізу, демонструючого структурну і функціональну залежність громадянського суспільства від інших політичних і соціальних інститутів, необхідно виходити з того, що громадянське суспільство – це складна, багаторівнева система взаємодіючих факторів і явищ соціального, культурного, морального, економічного, та політичного характеру. А також мати на увазі, що політологічний аналіз процесу інституціоналізації громадянського суспільства має дуже своєрідну природу. ЇЇ специфіка у тому, що їй притаманні: динамізм, вірогідність, незворотність тощо [4, с. 125].

Необхідно зазначити, що сучасна політична наука має інтенцію до побудови такої методології, котра ґрунтувалася б на комбінованому, пропорційному поєднанні „традиційних”, якісних і „нових” емпіричних, кількісних способів політичного знання [там само, с. 130]. Саме таке поєднання є необхідним в дослідженні процесу становлення громадянського суспільства в Україні. Це надасть можливість:

цілісно сприймати такий складний об’єкт політологічного дослідження як громадянське суспільство;

виявити різноманіття зв’язків всередині такого об’єкту і у його взаємостосунках з оточенням;

вивчити механізм його змін. При системному описі об’єкта політологічного дослідження виділяються елементи – впорядкована множина взаємопов’язаних узагальнюючих характеристик, доступних для безпосереднього емпіричного нагляду та оцінки.

З урахуванням цього видається можливим запропонувати специфічний метод (системну модель), яка встановлює співвідношення ідеального та фактичного в дослідженнях проблем громадянського суспільства. Вона передбачає, по-перше, визначення змісту та структури процесу формування громадянського суспільства, який би в повній мірі відповідав вимогам теоретичних уявлень з цього питання. Тобто спочатку необхідно сформулювати ідеальну модель політичного процесу інституціоналізації громадянського суспільства. Після цього, по-друге, шляхом порівняння побудованої моделі зі змістом та структурою відповідного, фактично існуючого, сучасного політичного процесу з’ясовувати особливості інституціонального становлення громадянського суспільства в Україні та визначати напрямки подальшого розвитку цього процесу.

Як видається, головним вихідним положенням побудови вказаної моделі є те, що вона повинна максимально враховувати демократичні цінності політичної системи, специфічні риси конкретного суспільства, рівень соціальної ініціативності, економічні та правові умови існування держави. Урахування цих положень дозволить визначити зміст ознак ідеальної моделі з метою подальшого їх порівняння з ознаками політичного процесу формування громадянського суспільства, який відбувся в Україні.

Ці ознаки будуть представляти собою не просту сукупність відомостей, а структуровану систему ознак елементів політичного процесу. Тобто ознаки ідеальної моделі і ознаки фактично існуючих відносин будуть впорядковані за чіткою структурою політичного процесу, а після цього порівнюватимуться елементи останнього.

Головна мета такого методу – представити громадянське суспільство у такому формалізованому вигляді, який би дозволив співставляти явища які досліджуються по інтенсивності ознак і динаміці їх зміни, встановлювати схожість і відмінність між ними, використовувати логічні методи обробки інформації. Завдяки формалізації моделі отриманні з її допомогою оцінки становища та розвитку громадянського суспільства є більш визначеними. Ця модель зміцнює зв’язок між теоретичним макро і емпіричним мікрорівнями дослідження процесу інституціоналізації громадянського суспільства.

Як правильно зазначає Г.П. Щедрова, „ідеальна форма” громадянського суспільства – це найвища мета і ступінь суспільного розвитку, до якої треба наближатися [5, с. 15]. У зв’язку з цим відзначимо, що одним з найбільш важливих результатів використання запропонованого методу буде встановлення ступеню інституціоналізації громадянського суспільства, рівня наближення фактичних соціально-політичних процесів в цій сфері до бажаних. Це, в свою чергу, важливо, оскільки від ступеня інституціоналізації залежить не лише досягнення конкретних соціально-політичних цілей, але і повторюваність, регулярність, будь-яких політичних відносин, їх закріплення в правилах і нормах політичного життя. Ю.Загородній у своїй роботі „Методологія вивчення громадянського суспільства: інституційний підхід” зазначає, що для громадянського суспільства існування формальних інститутів взагалі мало що значить, вони є необхідними для ефективного функціонування громадянського суспільства і створюються у відповідь на його зусилля, але вони можуть створюватись з інших причин (зовнішній вплив), і якщо у країні громадянського суспільства немає, ці інститути будуть „пустими”, не отримають свого „наповнення” і не будуть працювати, не будуть використовуватися [6, с. 95].

Крім цього, такий метод дозволить систематизувати (за структурою політичного процесу) знання про громадянське суспільство та перейти від вже достатньо великої кількості цих знань до нових висновків та узагальнень стосовно громадянського суспільства в Україні.

Отже, дискусія про громадянське суспільство, що спалахнула на початку 2002 року, хоча й була короткотерміновою, зрештою віддзеркалювала потребу обґрунтування теоретичних та прикладних аспектів зазначеної проблематики [7]. Вона є надзвичайно складною, має комплексний характер і порушує низку ключових питань [8, с. 39]. Тому для вирішення даних проблем необхідно застосовувати комплексні, системні методи.

1. Новакова О. „Помаранчева революція” як криза легітимності владної еліти // Політичний менеджмент. - 2005. - № 4 (13). - C. 29-37.

 2. Кулик А. К методологии исследования гражданского общества в России /         http://www.prof.msu.ru/publ/book3/kul.htm .

3. Михальченко М. Методологічні проблеми дослідження взаємодії соціально-правової держави і громадянського суспільства // Наукові записки / збірник – К.: ІПіЕНД, 2004. - Вип. 25. – С. 23 – 35.

4. Категоренко О. До проблем методології аналізу процесів політичної модернізації // Наукові записки. – К.: ІПіЕНД, 2003. – Вип. 24. – С. 125-136.

5. Щедрова Г. Громадянське суспільство: тенденції становлення і проблеми дослідження // Наукові записки / збірник – К.: ІПіЕНД, 2002. - Вип. 20. – С. 14-16.

6. Загородній Ю. Методологія вивчення громадянського суспільства: інституційний підхід // Наукові записки / збірник – К.: ІПіЕНД, 2004. - Вип. 25. – С. 92-105.

7. Литвин В. Гражданское общество: новые образы, старое видение // День. – 2002. – 28 февр.

8. Рудич Ф. Громадянське суспільство в Україні: віражі і перспективи сходження // Віче. – 2004. - № 6 (147). – С. 39-44.