Іван Франко – соціал-демократ?

Богдан Червак

З нагоди відзначення ювілею Івана Франка лідер Соціал-демократичної партії України (об’єднаної), колишній глава адміністрації президента Кучми Віктор Медведчук виступив із заявою у якій підкреслив, що саме Каменяр був співзасновником однієї із перших українських партій, а саме Русько-української радикальної партії, крім того з його ініціативи львівська молодь заснувала Соціал-демократичну партію Галичини і Буковини. “Таким чином, - стверджує В. Медведчук, - є всі підстави вважати, що засновником соціал-демократії в Україні був Іван Франко”.

Це далеко не перший випадок, коли один із лідерів однієї із соціал-демократичних чи соціалістичних партій сучасної України вважає за необхідне заявити, що Іван Франко є фактично “патроном” його партії чи об’єднання. Зокрема, у свій час І. Франка “своїм” називали лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз, голова прогресивних соціалістів Наталія Вітренко, інші діячі вітчизняного політикуму.

Не важко збагнути чому власне Івана Франка доморощені соціалісти і соціал-демократи намагаються зробити своїм “засновником”, “ідеологом”, “натхненником” тощо. По-перше, Каменяр – гігантська, світового масштабу постать. Ідентифікація політичної сили із його іменем – це серйозний політичний дивіденд. По-друге, Іван Франко справді ґрунтовно і всебічно вивчав теорію і практику соціалізму, залишив чимало праць щодо його генезису, сучасного стану та перспектив.

При цьому слід зауважити, що провідні франкознавці радять усім, хто цікавиться “соціалістичними” та “соціал-демократичними” поглядами І. Франка звернутися до його пізніх творів, які були написані вже авторитетним науковцем та відомим громадським та політичним діячем. Прислухаємося і ми до порад учених. Але спочатку кілька слів про статтю Івана Франка, що побачила світ у 1887 році і має промовисту назву “Соціалізм і соціал-демократизм”. В основу статті покладено аналіз брошури одного із відомих тогочасних дослідників соціалізму В. Черкезова, де той різко критикує різні соціалістичні ідеї, доводить антинауковість соціалізму, його історичну безперспективність. У зазначені й статті Каменяр висловлює своє ставлення до праці В.Черкесова: “У всякому разі, коли приведені у брошурі цифри і цитати з писань соціал-демократичних не виссані з пальця, а правдиві..., то нею нанесено соціал-демократизмові тяжкий удар. Такі удари від людей прихильних соціалізмові йдуть тепер чимраз частіше і нам здається це об’явом вельми корисним: правдивий соціалізм, ідея будучого братерства людського може тільки виграти на тім, коли люди позбудуться ілюзій і хибних доктрин”.

Більш чіткіше щодо соціал-демократизму І.Франко висловлювався пізніше, коли як слід вивчив та дослідив усі його аспекти. В 1899 році у своїй праці “Народники і марксисти” він так обґрунтовує популярність ідей соціал-демократизму: “Німецький соціал-демократизм, прищеплений на російський ґрунт працями Плеханова, Струве, Туган-Барановського і ін., здобув собі багато прихильників серед молоді і навіть серед освіченої громади, котрій він імпонує знанням будучини, простотою в ставленні й розв’язанні найскладніших питань, догматичністю тез, ніби науковою фразеологією і тим, що покійний Драгоманов у німецьких соціал-демократів називав “жидівською самохвальбою”. Є це характерне явище, що саме в пору, коли цей марксівський соціал-демократизм із погляду на свої наукові основи, і з погляду на свою політику яко партія в Европі близький до банкротства, він здобуває собі найгарячіших прихильників у Росії серед російської молоді”. У зв’язку з цим, І. Франко висловлює глибокий жаль, що подібні ідеї захоплюють українську молодь: “Дуже сумно, що на цю доктрину ловиться в значній часті гарячіша українська молодь, хоч соціал-демократизм стає ворожою як проти усяких обов’язків суспільної самосвідомості та децентралізації, так і проти національного українського руху із того погляду являється для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили, і так сказати б, в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному ґрунті”. Із наведеної цитати очевидно, що І. Франко вважав соціал-демократизм шкідливою і навіть ворожою щодо української справи теорією і практикою. Більше того, Каменяр вважав, що не випадково “соціал-демократична доктрина тішиться далеко більшими ласками цензури, ніж український рух: вона видає багато книжок, має своїми органами такі товсті місячники (уперед Новое слово”, тепер “Научное обозреніе” і “Начало”), а українство не може боронити себе і розвивати своїх поглядів відповідним способом”. Іншими словами, І. Франко підкреслював підступність соціал-демократії, яка ідею соціальної справедливості чомусь завжди використовує у боротьбі з національно-визвольним рухом.

Чи після цих слів нинішні діячі із соціал-демократичного табору й надалі вважатимуть Івана Франка своїм ідейним батьком?

Якщо так, то ще одна цитата. У 1907 році Каменяр гостро реагує на одну із публікацій в соціал-демократичному часописі “Вільна Україна”. Зокрема, у газеті “Рада” з’являється його стаття “Огляд української літератури в 1906 році”, де І. Франко недвозначно наголошує на суспільній шкідливості соціал-демократизму. На його думку, шкідливість поглядів соціал-демократів полягає у тому, “що вони не уявили собі гаразд свого національного характеру, не відчули того, що вони наперед українці, а потім соціал-демократи”. “А потім, - пише Франко, - соціал-демократи, трактували це українство, як формальну концепцію, а не як натуральний вислів своєї душі і тому не зуміли вложити в свою публіцистику душі та захопити нею ширші маси читачів”.

Зрозуміло, що ця стаття не може претендувати на глибоку студію, присвячену питанням впливу на Івана Франка ідей соціалізму і соціал-демократизму. Проте наведені факти свідчать, що сучасні апологети ідеї соціальної демократії дуже помиляються, коли на свій щит підіймають постать “вічного революціонера” – Івана Франка