Громадянське суспільство: недосяжний ідеал чи безперервний пошук гармонії

Що таке громадянське суспільство, у чому полягає його відмінність від звичайного суспільства? Чи не є воно новою утопією? Якими є критерії розвиненості громадянського суспільства? Чи є в Україні історичні передумови для його розвитку? Ці та інші питання останнім часом особливо хвилюють вітчизняних дослідників-гуманітаріїв. Сьогодні вже можна назвати цілу низку вагомих досліджень, які претендують на висвітлення різних сторін і принципів функціонування громадянського суспільства. Серед дослідників, які мають серйозні здобутки в дослідженні громадянського суспільства, виділяються В. Барков, Т. Розова, А. Колодій, М. Мокляк, Г. Зеленько, В. Сіренко, І. Кресіна, І. Воронов, М. Бойчук, М. Калініченко, О. Полішкарова, Ф. Рудич. Поза тим, досліджувана проблема є настільки невичерпною, що новому дослідникові залишається безліч можливостей для самореалізації. Виходячи з цього, спробуємо запропонувати своєрідний синтез найактуальніших проблем, які постають перед науковцями у процесі з’ясування сутності, меж функціонування і основних принципів життєдіяльності громадянського суспільства.

Аналіз наявних досліджень засвідчує, що громадянське суспільство в загальному плані можна визначити як суспільство з розвиненими економічними, культурними і правовими відносинами між його громадянами, яке характеризується незалежністю від держави й одночасною взаємодією з нею. До сфер громадянського суспільства відносяться: релігія, освіта, мораль, наука, мистецтво, література. Тобто сфери, де вимагається висока ступінь самостійності, творчості, ініціативи. Якщо суспільство взагалі – це люди, яких об’єднує спільна життєдіяльність, то наявність громадянського суспільства означає систему зв’язків і способів втілення групових та індивідуальних інтересів, яка забезпечує реалізацію кожною людиною її природних прав на життя і гідне існування, на родину, на свободу будь-якої діяльності, яка не заважає іншим, на гласність, на рівність перед законом.

Політичні функції громадянського суспільства сучасні дослідники поділяють на внутрішні і зовнішні. На думку вітчизняної дослідниці О.Косілової, до його внутрішніх функцій відносяться: політична інтеграція, політична комунікація, політична соціалізація, відновлення власної структури суспільства і зняття соціально-політичної напруги, політична ідентифікація, політична самоорганізація та самодопомога, створення політичних норм та цінностей. До зовнішніх функцій відносяться: легітимація політичної влади, громадсько-політичний контроль, політико-правова, компенсаторна та правозахисна функції, політична адаптація, протидія авторитарним тенденціям, політична інтеграція, політична комунікація [1].

Основними критеріями формування громадянського суспільства є високий рівень політичної і правової свідомості людей; баланс і взаємна довіра в системі взаємовідносин держави й суспільства; гармонійне поєднання централізації та децентралізації влади і управління. В цьому контексті постає запитання: Якими ж є критерії розвиненості громадянського суспільства? Світовий досвід засвідчує, що до таких критеріїв відносяться: домінування громадянських інтеграційних процесів, порівняно з політичними; наявність об'єднань і організацій громадян, створених без участі, фінансування і контролю з боку державних органів; виникнення неангажованих державних засобів масової інформації (громадського телебачення, наприклад); формування розвиненої інфраструктури малого і середнього бізнесу (в цих структурах найбільш органічно визріває людська індивідуальність, саме тут люди отримують первісні навички міжіндивідуального співіснування і соціально-політичної діяльності). Звідси, слушним можна вважати підхід, який стверджує західний вчений Домінік Кола, що в період ліберального правління держава не перетворюється на певну субстанцію, що оповиває туманом все суспільство, а стає ”мобільним ефектом режиму багатосторонньої регульованості” [2].

З аксіологічної точки зору, слід відзначити, що громадянське суспільство саме по собі є базовою цінністю. Разом з тим воно покликане утверджувати й розвивати інші цінності. Основними з них є справедливість, відповідальність, незалежність, свобода, солідарність, національна згода, довіра. Оскільки зазначені цінності в основному співпадають з базовими характеристиками української ментальності, довіра суспільства до держави, вибудувана на їх основі, могла б стати рушієм серйозних соціальних змін. Однак Україна, за висновками вітчизняних політологів і соціологів, є лідером серед постсоціалістичних європейських держав за рівнем недовіри з боку населення до владних структур. А це означає, що нам належить прикласти серйозні зусилля щодо забезпечення внутрішньополітичної інтеграції, консолідації соціального організму. Завдання, які вирішує громадянське суспільство в сучасних умовах, полягають у додержанні безпеки, в забезпеченні захисту приватної власності й особистої свободи. Однак, як справедливо зазначає Д.Кола, воно не змогло б їх виконати, якби йому не вдалося подолати самого себе у пориві до ”спільної справи”. ”Корпоративний дух, який народжується з легітимності власних інтересів різних груп, -- на його думку, -- перетворюється в дух державності” [3].

Виходячи з такого дещо ідеалізованого розуміння сформованого громадянського суспільства, небезпідставно побутує думка, що його можна розглядати як модернізовану утопію. Чи ж це так насправді? З нашого погляду, громадянське суспільство необхідно розглядати як безкінечний процес вдосконалення, який охоплює всі сторони людського життя в межах колективного співіснування. Громадянське суспільство прагне абсолютної гармонії, але вона залишається недосяжним ідеалом. В цьому контексті його можна поставити в один ряд з такими поняттями як свобода, рівність, справедливість.

Громадянське суспільство є на сьогодні загальновизнаною в усьому світі метою, в основу якої покладено концентрацію уваги на людині, ідею модернізації як безперервного осучаснення світу й кожного індивіда, досягнення розвиненого соціального стану. Щоб досягти ідеалу громадянського суспільства, принаймні на рівні його нинішніх досягнень в сучасних розвинених країнах, необхідні всебічне вдосконалення політики, розвиток асоціативних форм співіснування, зміцнення індивідуальних виявів громадянськості. Саме на цій основі слід розвивати найважливіші для України шляхи до становлення розвиненого громадянського суспільства. До таких шляхів, в першу чергу, слід віднести: 1) налагодження системи соціального партнерства; 2) утвердження громадянськості; 3) формування численного середнього класу і створення соціально-відповідального бізнесу; 4) гармонійне поєднання індивідуалізації, конкуренції і співробітництва як основних принципів людського співжиття в умовах демократії; 5) встановлення цивілізованих взаємовідносин держави і суспільства. Спробуємо охарактеризувати послідовно зазначені шляхи.

Соціальне партнерство в Україні покликане відіграти особливу роль. З одного боку, воно означає систему розвинених взаємозв’язків між працівниками, роботодавцями, а також державою на засадах співробітництва, компромісів, узгоджених рішень з питань соціально-трудових відносин. З другого боку, – це принцип соціальної політики держави, що забезпечує справедливість розподілу матеріальних ресурсів між сторонами соціальних відносин в умовах ринкової економіки. Поступовий розвиток соціального партнерства на всіх рівнях управління передбачає поетапну ліквідацію монополії держави на регулювання соціально-трудових відносин. Світовий досвід засвідчує, що ”без чіткої урядової політики у розподілі національного доходу та участі трудящих в управлінні виробництвом не можна сподіватися на суспільну згоду в масштабах країни та її регіонів” [4].

Соціальне партнерство здійснюється на принципах законності, відповідальності, добровільності, рівноправності, взаємних зобов’язань і поваги сторін, рівності представництва, обгрунтованості вимог тощо. Принципи соціального партнерства – це ”результат не умоглядних схем, а копітка робота методом спроб і помилок з пошуку науково обгрунтованих підходів, засобів, шляхів найефективнішої взаємодії партнерів” [5]. Предметом соціального партнерства є оплата і умови праці, режим роботи, тривалість робочого часу і відпочинку, порядок надання і тривалість відпусток; охорона та безпека праці; страхування; оздоровлення населення. На основі соціального партнерства формується корпоративізм громадянського суспільства, який ”мусить базуватися на цивілізованих кооперативних відносинах узгодження і рівноправного захисту та реалізації інтересів працівників, роботодавців, владних структур і самоорганізованих, самокерованих громадських об’єднань, лише в таких умовах соціальне партнерство є органічною складовою демократичної, соціально-політичної системи з ринковою, соціально орієнтованою економікою” [6].

Що таке “громадянськість”? Чим вона відрізняється від усталеного поняття “громадянство”? Громадянство характеризує громадянина як підданого конкретної держави. Громадянськість визначає його як свідомого члена суспільства, що відзначається готовністю і здатністю до активної участі у справах суспільства й держави на основі глибокого усвідомлення своїх прав та обов’язків. Розуміння громадянськості як сукупності високорозвинених моральних якостей суб’єкта передбачає: зрілість політичної та правової свідомості; почуття патріотизму, причетності до історичної долі Вітчизни та її народу; усвідомлення себе як повноправного громадянина соціальної спільності, своєї країни.

Формування громадянськості відбувається в процесі соціалізації особи через систему суспільних відносин і виховання. Характеризуючи значення громадянськості, український політолог М.Головатий слушно зазначає: «Громадянськість детермінує наявність і певної громадянської позиції людини, яка забезпечує її активну участь у всіх соціально-економічних, політичних і соціальних перетвореннях у державі, а значить, створює умови для формування більш динамічних, демократичних суспільних відносин. Така позиція базується на глибокому усвідомленні того, що кожна людина є невід’ємною частиною своєї нації, свого народу. У даному випадку йдеться про наявність у громадянина, особливо молодого, певних національних почуттів, які сприяють його ідентифікації зі своїм народом» [7]. Отже, потреба вдосконалення громадянськості у процесі модернізації суспільства як своєрідної соціально-психологічної якості людської поведінки знаходиться в тісному взаємозв'язку з необхідністю розвитку громадянського суспільства і є одним із показників рівня демократичності, поєднаної з цивілізованістю того чи іншого суспільства.

Утвердження громадянського суспільства сучасні дослідники пов’язують із формуванням середнього класу, який об’єднує на широкій основі людей середнього достатку з бюджетної сфери та бізнесових структур, а також верхні прошарки інтелігенції і державних службовців. В Україні процес формування середнього класу йде дуже повільними темпами. ”За різними підрахунками, -- зазначає В.Козьма, -- середній клас в нашій країні складає приблизно 25%, а так званий ідеальний середній клас – біля 7%. Якщо скласти сукупний портрет представника середнього класу, то ми побачимо, що він не багатий, але разом з тим має стабільне положення на ринку праці. У нього стабільна робота, відносно висока заробітна плата, добра освіта, що робить його конкурентоздатним на ринку праці” [8].

Не менш важливою характеристикою громадянського суспільства, поряд з необхідністю формування середнього класу, є соціальна відповідальність бізнесу. До представників вищих ешелонів державних структур поступово приходить розуміння того, що жорстке регулювання і податки не генерують зростання суспільного добробуту. Скоріше – навпаки. Звідси, акценти поступово зміщуються у бік саморегулювання. Соціально відповідальний бізнес орієнтується на три складові: економічну, соціальну, екологічну. У понятті соціальної відповідальності бізнесу стрижневими є два принципи: 1) самообмеження і добровільне запровадження стандартів (як соціальних, так і технічних); 2) інвестиції в інфраструктуру та розвиток суспільства (соціальні інвестиції). З дотриманням зазначених принципів пов’язані реальні справи – допомога дитячим будинкам, ветеранам, громадянам похилого віку, розвиток мережі Інтернет для середньої школи, фінансування дитячого відпочинку та ін.

Основними принципами життя громадянського суспільства можна вважати індивідуалізацію, конкуренцію і співробітництво. В контексті індивідуалізації громадянське суспільство слід розуміти як своєрідний соціальний простір, в якому люди взаємодіють як незалежні один від одного й від держави індивіди. Основа громадянського суспільства – цивілізований самодіяльний, повноправний індивід. Якість суспільства залежить від якості особистостей, з яких воно складається. Формування громадянського суспільства нерозривно пов'язане з формуванням ідеї індивідуальної свободи, самоцінності кожної особистості. Взаэмодія індивіда й суспільства – це постійний пошук балансу між універсальним характером прав людини і спільним благом. А.Етціоні в цьому контексті пропонує ”нове золоте правило”, яке він висловив у формулі: ”поважай і підтримуй моральний порядок у суспільстві, якщо хочеш, щоб суспільство поважало і підтримувало твою незалежність” [9].

Ідея індивідуальної свободи тісно пов'язана з ідеєю вільної конкуренції і вільного ринку. Можливість вступати в конкуренцію із собі подібними є законним використанням прав людини. Політична конкуренція як невід’ємний атрибут громадянського суспільства і демократичного розвитку знайшла відображення у теоріях політичного ринку Й.Шумпетера, П.Бурдьє, Р.Б’юкенена та ін. В Україні теорії політичного ринку, як власне й сам політичний ринок, досі перебувають на стадії формування. Однак ”у вітчизняну політичну практику все активніше входять специфічні товари політичного ринку, тобто вигоди і привілеї, пов’язані з тим чи іншим рішенням”. Цей процес перебуває в безпосередній залежності ”із зростанням ролі політичної реклами й широким використанням засобів масової інформації, а також включенням такого потужного засобу впливу на політичні рішення, як громадська думка” [10].

Принцип співробітництва пов’язаний з тим, що значну роль у громадянському суспільстві відіграють групи інтересів за професійною ознакою чи спільною метою. Саме на їх основі виникає співробітництво в рамках громадянського суспільства. Якщо ж зосередитись виключно на політичній сфері, тоді слід зважати на наступне: ”Політична діяльність детермінована інтересами суб’єктів політики. Політичний інтерес – це спрямованість дій суб’єкта політики на постановку й досягнення політичної мети залежно від можливості вирішення того чи іншого політичного завдання. Він постає вирішальним мотивом, що мобілізує суб’єкта політики на боротьбу за збереження чи зміну певних умов і форми його політичної діяльності” [11].

Важливою складовою в контексті досліджуваної проблеми є взаємовідносини держави й суспільства. Головна мета держави полягає в захисті суспільства. Держава покликана не замінити собою суспільство, а слугувати його інструментом, допомагати йому налагодити нормальне, безпечне життя. З іншого боку, чим досконалішим є громадянське суспільство, тим з більшою самостійністю воно регулює власне життя і тим менше потребує державної опіки. Якщо держава забезпечує права громадянина як її підданого, то громадянське суспільство – права людини. Але в обох випадках умовою існування держави і громадянина виступає особистість, яка володіє правом на самореалізацію. Щоб гармонізувати взаємовідносини держави і громадянського суспільства в Україні, необхідно ліквідувати основні перешкоди на цьому шляху. До них відносяться: 1) бюрократизм і рецидиви адміністративно-командної системи; 2) наявність численних мертвонароджених партій, які не структурують суспільство; 3) відсутність належної компетентності в політиці та у рамках впливових напрямів розвитку громадянського суспільства.

Відповідно до вищезазначеного, особливу увагу вітчизняні дослідники звертають на те, чи існують в Україні функціональні аналоги тим соціокультурним механізмам формування громадянського суспільства, які наявні в західному світі, і чи здатна наша культура сприйняти апробовані світовою практикою традиції і стандарти, які склалися на її основі. Дослідники, зокрема, відділяють неформальні соціальні мережі зв’язків та стосунків від більш формалізованих та інституціалізованих структур громадянського суспільства. Йдеться про розрізнення громадянського суспільства як процесу становлення та як інституту із сформованою інфраструктурою. Громадянське суспільство розглядається, з одного боку, як безпосередній спосіб існування значної частини сучасного людства, а з іншого – як певний соціальний ідеал і перспектива розвитку конкретно взятої країни.

Сьогодні проблема громадянського суспільства зводиться не стільки до протиставлення його державі, скільки до запобігання таким формам організації (в тому числі й державним), за яких внутрішні інтереси суспільства, інтереси його членів підмінюються відірваними від людини інтересами будь-якої групи людей або апарату. Такий підхід є слушним, оскільки громадянське суспільство – не якась емпірична модель людського співіснування, а певний теоретичний конструкт, ідеальний тип, який не завжди збігається з реальною соціальною проблематикою. Воно є своєрідним соціокультурним простором, який передбачає суспільно визнану внутрішню свободу людини, недоторканність приватної власності, рівність прав, обов’язків і відповідальності громадян.